АРХИТЕКТУРА и СТРОИТЕЛЬСТВО

Реферат

Архітектура та історія створення найстаріших університетів Європи

Вступ

«Творчість в архітектурі дужче,
ніж в інших видах мистецтва,
пов’язана з життям»
О.В. Щусєв

Будівництво – один з найстаріших різновидів людської діяльності, або принаймі це такий її різновид, про який ми маємо дуже давні відомості. Ми не знаємо, про що розповідали одне одному первісні люди біля вогнища, а от що і з чого вони будували – знаємо. Адже археологами були знайдені залишки наметів, поселень на палях і навіть домівок, основу яких складали кістки велетенських тварин – мамонтів або китів. Звичайно, будівництво і архітектура – це не одне і те саме. Тут, мабуть, слід нагадати висловлювання одного з найвідоміших архітекторів XX століття – Ле Корбюзьє. Він писав: «Ви використовуєте як будівельний матеріал камінь, дерево або бетон, ви зводите з нього будинки або палаци. Це є будівництво. Та раптом ви зворушили моє серце, і мені стало добре. Я в захопленні вигукую: «Як гарно!» Це вже архітектура» [4,c.3]
Твори мистецтва - неоціненне надбання людства, без якого неможливо уявити собі світової культури. Важливе місце в цьому надбанні займає архітектура, цей „кам’яний літопис світу”, в якому втілилися провідні ідеї минулого і сучасності, колективний геній народів, їх слава і гордість
Кожний народ пишається культурними здобутками своїх предків, бо в них він бачить не тільки своє минуле, а сучасне і майбутнє. Витвором архітектора може бути і ціле ретельно сплановане місто, і храм, що здіймається окремо на зеленому пагорбі. Архітектура є мистецтвом, що використовує всі досягнення людства і створює середовище, в якому ми живемо. Вона є також особливою мовою, на якій може до нас дійти розповідь про життя інших народів у інші часи. Тому так важливо навчитися розуміти цю мову, ознайомитися з історичним розвитком будівельного мистецтва.
Архітектура є мистецтвом, що використовує всі досягнення людства створює середовище, в якому ми живемо. Вона також є особливою мовою, на якій може до нас дійти розповідь про життя різних народів в інші часи. Тому так важливо навчитися розуміти цю мову, ознайомитися з історичним розвитком архітектури. [4, c.6]
В Україні охорона надбань культури стала державною справою. Надається великого значення охороні та реставрації пам’яток архітектури. У статті 66 Конституції України зазначається, що кожен зобов’язаний не заподіювати шкоду культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки.[6, c.16]
Перед нами стоїть складне завдання: як з багатющої скарбниці світової архітектури відібрати невелику кількість найвизначніших для тієї чи іншої епохи пам’яток.
Метою наукового дослідження є аналіз, узагальнення і осмислення етапів розвитку архітектури країн Європи та історії створення її найстаріших університетів.
Об’єктом наукового досдідження є архітектура споруд найстаріших університетів Європи.
Предмет дослідження – найстаріші університети країн Європи.
Для дослідження поставленої мети, використовувались такі методи:
1) вивчення необхідної літератури та документів, зокрема «Спільна декларація про гармонізацію архітектури Європейської системи вищої освіти» (Додаток 1);
2) спостереження літопису розвитку архітектури країн;
3) аналіз історії створення найстаріших університетів Європи;
Основні положення і результати дослідження доповідались і обговорювались на кафедрі соціально-економічних дисциплін.

Архітектура найстаріших університетів Європи

«Як пам’ятники, університетів будинки:
У кожного історія своя,
Вивчаю до останньої сторінки
Який вже рік про них літопис я!»

Архітектура – мистецтво невіддільне від повсякденного життя людини. Воно обслуговує наші побутові і різного роду громадські потреби. І водночас доставляє нам радість, створює настрій, впливає на почуття людей. [9, c 111]
З точки зору виникнення, історичного розвитку й організації Європейська університетська освіта характеризується наявністю найстаріших і найвідоміших університетів, які захоплюють своєю архітектурою.
Коли навчальних закладів в імперії не вистачало - потрібно було створювати нові. Цар вважав, що Україні вистачить одного нового університету - у Києві, на базі Києво-Могилянської академії. В. Каразін, виходець зі Слобожанщини, переконав Олександра І, що Харків більше підходить на роль університетського міста. По-перше, географічно він більш вигідно розташований, а по-друге...
Як і в випадку з побудовою Чернівецького університету, не останню роль зіграло фінансове питання: Каразін переконував, що більшу частину видатків місто візьме на себе. Ця новина була досить несподіваною для харківських дворян - гроші вони не дуже-то й дають. Каразін з красномовнстю Цицерона переконує громаду, що університет перетворить місто на нові Афіни, а коли й це не подіяло - встає на коліна і просить не робити його в царських очах безчесним брехуном. (Пізніше він напише професору Тимковському: "Я погоджуюся бути смішним, аби лише встигнути бути корисним").
Ну, після ТАКОГО виступу громада посоромилася сказати "ні" - і почався збір 400 000 крб. (кошти довелося збирати самому В. Каразіну, об'їжджаючи поміщика за поміщиком та обіцяючи кому нагороду, кому орден), а харківське козацтво подарувало 125 десятин землі під майбутній навчальний заклад. Гроші надходили повільно, Каразін не вилазив з боргів, неодноразово закладав власний маєток, та свого добився.
Бібліотеці університету він дарує раритети з власної колекції. З-за кордону виписуються професори, які викладатимуть у навчальному закладі. Та все це не вберегло Каразіна від кляуз, якими заздрісники засипали царя. Через кавардак у фінансових справах університету Олександр І відсторонює Василя Назаровича від усіх справ, пов'язаних з університетом. Кошти, які подвижник вкладав у будівництво з власної кишені, йому так ніхто й ніколи не поверне.
Та головним було те, що 17 (29) лютого 1805 р. Харківський університет було відкрито - щоправда, без участі В. Каразіна (Додаток 2). Спочатку працювало лише чотири факультети: моральних і політичних наук, фізичних і математичних наук, медичних та мовних наук, плюс йшло навчання військовій справі.
Будівлю споруджено на початку 30-х років XX століття за проектом архітекторів С.С.Серафімова та М.А. Зандберг-Серафімової, після Другої Світової війни реконструйовано за проектом архітекторів В.П. Костенка та В.І. Ліфшиця. В основі архітектури споруди – контраст між центральною висотною домінантною, підкресленою вертикальними прорізами зі скла, і боковими просторовими «крилами», де переважають горизонтальні компоненти.
Старий університетський корпус знаходиться досить далеко від пам’ятника Каразіну і, відповідно, нового головного корпусу університету.
Класицистичну споруду звели за проектом архітектора М. Тихменева в 1766-1777рр. В ті часи вона слугувала будинком губернатора.
За будівництвом слідкували архітектори І. Вільянов і П. Ярославський. З 1805 по 1958 роки тут розміщався Харківський університет. Тут багато чого відбувалося. Вчився І. Мєчніков (1862-64), зустрічалися Гулак-Артемовський та Міцкевич (1825), виголошував промови ідеолог націоналізму М. Міхновський. В 1905 р. перед будинком з'явилися барикади... Коротше, цікава доля випала споруді. З півночі старий корпус фланкує хімічний корпус університету (кінець XVIII ст), зведений як флігель будинку. З півдня - та сама картина, але там вже фізичний корпус. Між старим корпусом та фізичним і хімічним збереглися дві брами. По вул. Університетській розташований новий корпус з університетською церквою (1823-1831), збудований за проектом професора Харківського університету Є. Васильєва. В 1804 р. професором Делявиним та садівниками Стровальдом і Цетлером було засновано Університетський ботанічний сад. Не на пустому місці - на базі Контемирівського саду, закладеного в 1792 р.
Вже в 1811 р. заслуги В. Каразіна перед Харківським університетом були визнані офіційно, а пізніше (1907) йому поставили пам'ятник, присвятивши його встановлення сторіччю заснування університету. Монумент виявився справжнім мандрівником: спочатку він переїхав з Університетського саду на вул. Університетську, а на його місце поставили пам'ятник Тарасу Шевченку, в 1963 р. В. Каразін знову переїжджає - тепер до нового корпусу учбового закладу.
Перед святкуванням 200-річчя університету (2005) монумент було перенесено до головного входу до університету.

Університет Франції. Сорбонна (SORBONNE)

Сорбонна – це історична назва всесвітньо відомого Паризького університету, який розташований у центрі Латинського кварталу (Додаток 3). Найстаріший з університетів Європи створений у XIII столітті, коли були об’єднані церковні коледжі, які знаходилися на лівому березі Сени, недалеко від собору Паризької Богоматері. Скромний учбовий заклад, заснований каноніком Робертом де Сорбоном у 1257 році для бідних студентів, які вивчали теологію, скоро став головним центром вивчення богослов’я у країні.
У 1470 році у Сорбонні відкрилася перша паризька типографія. До цієї епохи відноситься й створення найбагатішої бібліотеки, для якої у 1481 році було збудовано окрему будівлю. У 1625 році кардинал Ришельє, який очолював Сорбонну, доручив реконструкцію готичної будівлі архітекторові Лемерсьє. З тих пір збереглася тільки часовня, купол якої з чотирма дзвіницями створений під впливом італьянської архітектури. Усередині часовні, яка прикрашена фресками, знаходиться гробниця кардинала Ришельє.
Сьогоденні корпуси датуються XIX століттям. З боку вулиці Еколь знаходяться вестибюль, монументальні сходи й велика аудиторія-амфітеатр, яка прикрашена статуями Сорбона, Ришельє й великих французьких вчених, а також виконана Пюві де Шаванном велика, живописна алллегорична композиція «Священный лес, на якій зображена Сорбонна в оточенні основних дисциплін.
Але далеко не зразу університет набув титул кращого навчального закладу Франції. В епоху Відродження Сорбонна не користувалася популярністю – достатньо згадати історію, яку Франсуа Рабле вкладав у слово «сорбоністи». Лише на початку XIX століття Сорбонна поступово набула справжньої слави.
Будівля університету була перебудована у 1884-1901 роках за проектом архітектора Ено, а приміщення прикрашені фресками Пюві де Шаванна, які несли відбитки академізма у живописі. З боку бульвару Сен-Жермен пишні сходи ведуть у монументальну залу ректорату Паризької академії, які також розташовані у цій будівлі. У прямокутному дворі, поруч зі статуями Віктора Гюго й Віктора Кузена, розташована церков, де поховано кардинала Ришельє, покровителя й «другого засновника» університету. Цей храм, де часто проходять концерти класичної музики, багато бачив за свою історію, й, хоча деякі елементи його інтер’єру були втрачені під час Великої французької революції, він залишається справжнім шедевром класичної архітектури XVII століття.
У 1625 році, кардинал Ришельє доручає архітектору Лемерсьє перебудувати будівлю університету. Роботи були завершені у 1642 році. Від цих будівль збереглася тільки капела, купол якої з чотирма дзвіницями створений під впливом італьянської архітектури. Усередині капели, прикрашеної фресками Пилипа Шампаня, знаходиться гробниця кардинала Ришельє. Протягом тривалого часу Паризький університет був найбільш великим у Європі навчальним закладом і науковим центром теології й юриспруденції. У часи Революції рішенням Конвенту університет було закрито, а на початку XIX століття відновлений на новій основі у якості вищої школи.
Фасад будівлі, який виходить на вулицю дез Еколь (Шкільну), декорований фігурами, що символізують науки. У вестибюлі встановлені статуї Гомера й Архімеда. Дві галереї оточують Великий амфітеатр на 2700 місць, який прикрашений статуями Роберта де Сорбона, Ришельє, Декарта, Паскаля й Лавуазьє, а також композиціями Пюві де Шаванна. У великій академічній залі знаходяться п’ять панно, виконаних у кінці минулого століття художником Бенжаменом-Констаном. Парадний двір Сорбонни прикрашають сучасні статуї. З університетом пов’язана діяльність видатних вчених, імена яких відомі всьому світу: Лавуазьє, Гей-Люссака, Пастера, Кюрі, Перрена, Ланжевена.
Композиційний центр архітектурного ансамблю Сорбонни – Капела. Вона збудована за наказом кардинала Ришельє у 1642 році архітектором Лемерсьє, який до цього працював у Римі. У Парижі він зробив спробу надати своїй невеликій будівлі схожість із Собором Св. Петра. Розписи виконані Пилипом Шампанським. Гробниця Ришельє викорбована з мармуру Жирардоном у 1694 році за малюнком Ле Брена.
Сорбонська капела, де ніяких служб з часів революції більше не було, стала у наш час виставковою залою. Біля неї на Площі Сорбонни – кілька книжкових крамниць й різних кафе. Це одне з найбільш населених місць студентського Парижу.[7, c. 253-265]

Болонський університет – найстаріший університет Італії
(Alma Mater Studiorum Universita di Bologna, UNIBO)

Болонський університет засновано в XI столітті (Додаток 4). Це один з найстаріших університетів Європи. Навіть гордість французів Сорбонна посіла у світі лише друге місце за часом заснування. Особливістю Болонського університету було те, що він був юридичним навчальним закладом, де за головні предмети було римське і канонічне право. Лише у XIV столітті з’явилися факультети філософії, медицини та теології.
Це був перший університет, заснований у Західному світі (у 1088 році до н.е.) Університет Болоньї отримав Хартію (тут: право на заснування вищого навчального закладу у Середньовічній Європі) від Фредеріка I Барбаросси у 1158 році, але у XIX столітті, комітет істориків на чолі з Джиосу Кардуччі (Giosue Carducci), вивчивши історичні документи зробив висновок, що Університет був заснований у 1088 році, що робить цей університет можливо найбільш довго створюваним західним університетом (70 років). Університет Болоньї відомий своїми церковними курсами й курсами громадянського права.[7, c.146-156]

«Червоно корпусні» університети

Термін «червоно корпусні» пояснюється кольором червоної цегли, з якої були збудовані будівлі, що входили до цієї групи університетів. Поширенню назви у значній мірі сприяла праця Брюса Траскота «Краснокирпичные университеты». У ній він дав гостру критичну оцінку цим університетам, підкреслюючи наявність великої безодні між Оксбриджем й університетами з «червоної цегли, брудного сірого каміння й блакитної і жовтої черепиці. [10]
До перших «червоно корпусних» університетів відносяться: Київський університет імені Т.Г. Шевченка (Додаток 5), Оксфордський, Кембриджський, Манчестерський, Бірмінгемський, Ліверпульський, Лідський, Шеффилдський, Бристольський, Гулльський, Ексетерський, Лістерський, Ноттінгемський, Саутгемптонський, Редингський.[3, c.23]
Будинок Головного («Червоного») корпусу університету збудований у 1837-42 рр. у формах класицизму за проектом архітектора Вікентія Івановича Беретті (1781-1842 рр.). Будівля являє собою величезний замкнений корпус з внутрішнім двором, довжина фасаду сягає 145.68 м. Стіни корпусу пофарбовано у червоний колір, чавунні бази та капітелі колон – у чорний. Це відповідає кольорам стрічок ордену Святого Володимира (заснований у 1782 р.), чиє ім’я носив університет, тому девіз ордену «Користь, честь і слава» (лат: "Utilitas, Honor et Gloria") був і його девізом. Зведений на вершині пагорба, будинок університету суттєво вплинув на формування архітектурного обличчя Києва в XIX столітті.
Будинок Гуманітарного («Жовтого») корпусу університету Т.Шевченка, збудований в 1850-52 рр. у формах класицизму за проектом архітектора Олександра Вікентійовича Беретті (1816-95 рр.), сина В.І.Беретті, автора проекту Головного корпусу університету. Будинок належав Першій гімназії (в гімназії викладали визначні історики М. Берлінський та М. Костомаров, серед вихованців – художники М.Ге та В.Левандовський, історик М. Закревський, економіст М. Бунге, поет М.Гербель, скульптор П. Забелло, письменники М. Булгаков та К. Паустовський, майбутні академіки Є. Тарле та О. Богомолець, А. Луначарський). У 1919 р. в будинку гімназії жив перший президент Академії Наук України академік В. Вернадський. З 1959 року будівля є учбовим корпусом університету.

Фасад Університетьської Наукової Бібліотеки імені М. Максимовича

Будинок Бібліотеки університету ім. М.Максимовича, збудований у 1939-40 рр. у стилі неокласицизму за проектом архітекторів В.О.Осьмака та П.Ф.Альошина як гуманітарний корпус університету. Бібліотечні фонди складають 3.52 млн. видань. Це найбільша за розмірами своїх фондів наукова університетьська бібліотека в Україні. Будинок бібліотеки разом з будинком філії №1 Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського, збудованим за проектом тих же архітекторів у 1929-30 рр., та Головним («Червоним») корпусом університету складає цілісний архітектурний ансамбль. Корпуси радіофізичного та механіко-математичного факультетів Київського університету. Корпус біологічного та географічного факультетів Київського університету. Забудова комплексу нових корпусів університету ведеться з 60-х років XX століття на південно-західній околиці Києва (навпроти Національного Центру Виставок і
Ярмарків (автори проекту — архітектори В.Є. Ладний, М.П. Будиловський, В.Є. Коломіець, інженер В.Я. Дризо). Проект комплексу споруд інститутів міжнародних відносин і журналістики розробили архітектори «Київпроекту» О. Носенко, І. Шпара, Ю. Духовичний, О. Кліщук та Я. Віг. Їх проект у 1995 р. був удостоєний Державної премії України в галузі архітектури.

Університети Оксфорду та Кембриджу

Університет Оксфорду (Додаток 6) бере свій початок з кінця XI століття, хоча точна дата його заснування залишається невідомою. Після того, як у 1209 році між студентами й горожанами вибухнула суперечка, деякі з академіків в Окфорді збігли у місто Кембридж, де був заснований Університет Кембриджу (Додаток 7 )
З тих пір два університети весь час знаходяться в конкуренції один з одним.
Академічно, Оксфорд вважається одним з найкращих університетів світу.
Місту Кембриджу близько 2000 років. Початок дали римляни, розташувавши одного разу на березі річки Кем свій воїнський гарнізон. Місце, як потім виявилося, гарне: від Лондона недалеко (60 міль), зручний вихід до моря. Сюди потягнулися торговці, за ними – монахи, які відкрили у Кембриджі (так називали це місце: «Міст через річку Кем») кілька монастирів. А монастирі у середні віки, як відомо, були сховищами знань.
Була й така «професія» - мандруючий вчитель. Ці люди бродили містами й країнами та розповсюджували знання, переважно з теології, церковним й громадянським (у той час римським) законам, логіці. Вони-то, власне, й дали початок університету, який став потім відомим на весь світ. Й визначили долю міста. Це сталося на самому початку XIII століття. Як основу взяли оксфордську модель (університет в Оксфорді з’явився раніше) – це коли університет має у своєму складі кілька автономних коледжа, кожен з яких є навчальним, науковимй адміністративним центром й нікому не підкорюється.
Сам університет – як середньовічний замок ( він, власне, так і будувався): за кам’яним муром – свій світ, чужих туди не пускають, всюди стоять таблички «Private».
Кембридж – у першу чергу університет, діючий навчальний та науковий заклад, і вже потім – пам’ятник історії та архітектури.
Архітектура Кембриджа, яка налічує близько 700 років будівництва й перебудов, гордо вписується у навколишній сельський пейзаж. У Кембриджі безліч відкритих зелених просторів і, не звертаючи увагу на те, що вони знаходяться у центрі міста, на них нерідко можна побачити корів, що пасуться.
Кожен коледж міста відомий чимось своїм. Так, найперший коледж Кембриджа – Пітерхаус – був заснований у1284 році. У бібліотеці Коледжа Корпус Крісті, заснованому у 1352 році, міститься незрівнянна колекція манускриптів. Квінс Коледж відомий своєю чудовою баштою головних воріт й дивовижним сонячно-місячним циферблатом XVII століття. Гонвілль єнд Киз Колледж відомий своїми трьома воротами, які символізують академічні стадії життя студента: він входить у Ворота Смирения, проходить крізь Ворота Добродетели й виходить крізь Ворота Чести.
Вузькими середньовічними вулочками та площами ходять сучасні молді люди – гарні, інтелектуальні, стильні. Одні кудись весь час поспішають, ковтаючи на ходу сендвич й запиваючи його мінеральною водою, інші – не поспішають, зупиняються біля вітрін крамниць, заглядаючи у риночні лавки, зустрічаються з друзями. А Кембридж такий, як і дві тисячі років тому.

Висновки

Архітектуру можна вважати одним із способів естетичного самовираження суспільства. Здавна мислителі намагалися дати пояснення цьому феномену. Леон Батіста Альберті у своєму знаменитому трактаті про архітектуру визначив її як „мистецтво, без якого ніяк не можна обійтися і яке приносить користь, поєднану з насолодою та гідністю” (1, с.5). Він наголошував на гуманній спрямованості архітектури, виділивши головну її мету – служіння людям.
Це служіння полягає не лише у використанні за призначенням. Архітектурне середовище служить для організації людської діяльності: визначає простори для її процесів, ізолює їх або поєднує в необхідній послідовності, забезпечує можливості спілкування або усамітнення.
Можна сказати, що архітектура – матеріалізована в монументальних формах інформація про час, суспільство, людей, стосунки між ними, їх культуру, смаки, спосіб мислення. Ця інформація не лише активно впливає на формування поведінки людей одного часу, але й пов’язує різні покоління та епохи, утворює важливу частину колективної пам’яті людства. Кращі, так звані „знакові” споруди кожної епохи втілюють її ідеали, етичні та естетичні, надаючи їм матеріальності.
Перелік функцій архітектури настільки багатоплановий, що він практично співпадає з основними функціями культури. Як і культура, вона проходить через постійне оновлення, зберігаючи наступність, використовуючи досвід минулого та його спадщину. Створені архітектурою просторові структури набувають обрисів, відповідних укладеним схемам діяльності, та фіксують пов’язані з ними значення. У той же час система в цілому залишається відкритою подальшим змінам, щоб задовільняти нові потреби. Поєднання нового і старого в оточенні людини, досягнутого фізичним та духовним зусиллям різних епох, становить одну з форм „пам’яті” культури, яка забезпечує неперервність її розвитку та неповторний зміст її національних і місцевих типів. Недаремно час називають „четвертим виміром” буття культури, а, отже, й архітектури як особливого способу матеріальної фіксації культурних кодів різних епох.
Естетичні цінності архітектури впливають на те, як складається ставлення людини до життя, її ціннісні орієнтації. Організоване архітектурою оточення впливає на емоції, свідомість та поведінку людей. Естетичний вплив – необхідна частина функції соціалізації особистості, яку виконує архітектура. Втілені в архітектурі ідеї, уявлення про життя та його закономірності належать до найактивніших засобів ствердження певного світогляду та ідеології. Завдяки матеріальності творів архітектури та їх прямій участі в життєвих ситуаціях архітектурні художні образи стають надзвичайно впливовими.
Серед інших видів мистецтва архітектура посідає особливе місце. Як і дизайн, її виділяє участь у формуванні середовища людської діяльності. Системність останньої визначає системний характер того, що їй служить. Тому творам архітектури властиве існування в системі, в ансамблі. Звідси походить організуюча функція архітектури по відношенню до інших мистецтв. Архітектура утворює основу середовища, в якому існують їх твори, визначає можливості їх синтезу.
У системі видів мистецтва архітектуру звичайно відносять до мистецтв просторових, у яких образ існує у просторі й не змінюється з часом. Архітектурні структури тривимірні, їх величини значні; уявлення про них складається внаслідок співставлення картин, які послідовно відкриваються з різних точок зору. Образ архітектурного твору набуває повноти лише у єдності матеріально-просторових структур та тих життєвих функцій, які вони забезпечують.
Об’єктом сприйняття, через який людина осягає архітектуру, служить форма. Через неї висловлюються та сприймаються образи, що несуть загальнокультурну інформацію, на неї спрямовані естетична творчість та естетична оцінка. Форма архітектурного твору – це „внутрішній зв’язок та спосіб взаємодії матеріальних елементів і просторів твору архітектури між собою та оточенням, дані нам у чуттєвому сприйнятті... Разом з тим, це естетично впорядкована конструкція, створена за „законами краси” й наділена естетичною цінністю” (3, с.10). Незмінною основою для уявлень про архітектурну форму залишається класична тріада Вітрувія – firmitas, utilitas, venustas ( „міцність, користь, краса”) (2, с.28).
Матеріальні та просторові елементи архітектури можна розглядати також як знаки – носії інформації. Система архітектурних форм виступає в якості засобу комунікації між людьми й має власне семіотичне значення. Окрім сигналів суто практичної спрямованості, існує комплекс значень, що становить ідейно-образний зміст споруди. Саме він утворює художню мову архітектури.
Ця художня мова невіддільна від національної культури, що втілюється через архітектуру в характері предметно-просторового середовища. Свого часу тенденції самоствердження націй спонукали розвиток самобутніх художніх засобів архітектури в межах національних шкіл (в українському історичному ареалі були три такі періоди: Київська Русь, козаччина, початок ХХ століття). Інтерес до національно-своєрідного піднявся з новою силою у наш час як спосіб протистояння нівелюючим глобалізаційним тенденціям.
В самобутній архітектурі України знайшов відображення довгий і складний шлях її історичного розвитку. Вона сягає своїм корінням в дохристиянську добу, багату спадщину Київської Русі, барокову культуру, період „нового часу”. В процесі її становлення ніколи не переривався зв”язок часів, зберігалась історико-культурна спадкоємність багатовікових національних традицій.
За словами доктора архітектури Віктора Соченка, „проблема національної неповторності, своєрідності, спадкоємності та розвитку національних традицій в українській архітектурі протягом багатьох років привертає глибоку увагу науковців, майстрів архітектури та мистецтва. Це одна з найбільш складних теоретичних проблем, яка має велике практичне значення для сучасного розвитку української архітектури як великого мистецтва формування гармонійного життєвого середовища. Ця проблема тісно пов”язана з освоєнням та дбайливим ставленням до вітчизняної історико-культурної спадщини – творчих надбань народного генія та майстрів архітектури різних епох, без чого неможливий усталений розвиток учасного архітектурного потенціалу нашої країни” (5, с.19).

Список використаної літератури:

1. Альберті Л.Б. «Десять книг про зодчество», Т.1. М.: Всесоюзная Академія архітектури, 1996. – 318с.
2. Асєєв Ю.С. «Шедеври світової архітектури» К.: Радянська школа, 1982. – 87с.
3. Барбарига А.А. «Британские университеты» М.: Просвещение, 1979.
4. Безпалова Н.Ю. Дитяча енциклопедія «Архітектура» Х,: «Фоліо», 2002.- 318с.
5. Вітрувій «Десять книг про архітектуру» М.: Всесоюзная Академія Архітектури, 1996. – 288с.
6. Конституція України Х.: «Фоліо», 2006. – 46с.
7. Мирошнікова В.В. Дитяча енциклопедія. «Країни світу. Європа» Х.: «Фоліо», 2005. – 316с.
8. Пономарьова Г.Ф. «Вища освіта України в парадигмі Євроінтеграції» Х.:, 2008. – 336с.
9. Толстих В.В. «Естетичні виховання» М.: «Вищі школа», 1987.
10. Bruce Truscot Redbrick University London, 1943.

СПІЛЬНА ДЕКЛАРАЦІЯ ПРО ГАРМОНІЗАЦІЮ АРХІТЕКТУРИ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ СИСТЕМИ ВИЩОЇ ОСВІТИ

чотирьох міністрів, які представляють Великобританію, Німеччину, Францію й Італію,м. Париж, Сорбонна, 25 травня 1998 року
У Європейському процесі зовсім нещодавно було зроблено декілька надзвичайно важливих кроків уперед. За всієї їхньої доречності не варто забувати, що Європа - це не тільки євро, банки й економіка: вона повинна стати також і Європою знань. Отже необхідно будувати і посилювати інтелектуальну, культурну, соціальну й технічну базу нашого континенту. Більшою мірою це стосується університетів, що продовжують відігравати переломну роль у такому розвитку.
Університети з'явилися в Європі, окремі з них понад три століття. Наші чотири країни пишаються деякими найстарішими університетами, що зараз повсюдно святкують свої важливі річниці, як це робить сьогодні Університет Парижа. У ті часи студенти і вчені могли вільно переміщатися і швидко поширювати знання на цілім континенті. Сьогодні ж багато хто з наших студентів закінчує своє навчання, не одержуючи вигоди від часткового навчання поза національними кордонами.
Ми йдемо до періоду істотних змін в освіті й умовах праці, до розмаїтості шляхів становлення фахової кар'єри з очевидною необхідністю навчання й підготовки протягом усього життя. Ми заборгували нашим учням (і нашому суспільству в цілому) систему вищої освіти, у якій їм давалися б кращі можливості шукати й знаходити галузі, в яких вони мали б перевагу перед іншими людьми.
Відкрита Зона європейської вищої освіти несе багатство позитивних перспектив, звісно ж, із повагою до наших розходжень, але потребує, з іншого боку, продовження зусиль для ліквідації бар'єрів і розробки таких рамок для викладання й навчання, що розширили б мобільність і зробили співробітництво більш близьким, ніж будь-коли досі.
Таке міжнародне визнання і високий потенціал наших систем освіти безпосередньо пов'язані з їх зовнішньою і внутрішньою зрозумілістю. Здається, що з'являється необхідність у системі, в котрій для міжнародного порівняння й еквівалентності повинні існувати два основних цикли: до ступеневий і після ступеневий.
У цій системі багато новизни і гнучкості може бути досягнуто через використання семестрів і кредитів (як це зроблено в схемі ЕСТ8). Це забезпечить перевірку правильності отриманих кредитів для тих, хто вибирає початкову освіту або продовження навчання в різноманітних європейських університетах і тих, хто хотів би мати можливість одержати ступінь у будь-який зручний для себе час протягом життя. Дійсно, ті, котрі навчаються, повинні мати право ввійти в академічний світ у будь-який час їхнього фахового життя та незалежно від їхньої попередньої підготовки.
Студенти до ступеневого циклу мусять мати доступ до диверсифікованих програм, що залучають можливість міждисциплінових занять, розвитку знання іноземних мов і використання нових інформаційних технологій.
Міжнародне визнання першого, який відповідає сумірному рівневі кваліфікації, важливе для успіху цієї спроби, в якій ми хотіли б зробити наші схеми розвитку вищої освіти зрозумілими для усіх.
У після ступеневому циклі мусить бути вибір між більш короткою за тривалістю програмою отримання ступеня магістра і більш тривалою програмою одержання докторського ступеня з можливістю переходу від однієї програми до іншої. І в тій і в іншій програмах відповідний акцент повинен бути зробленим на дослідницькій і самостійній роботі.
Студенти як доступеневого, так і післяступеневого циклів мають заохочуватися до навчання, принаймні один семестр, в університетах поза межами своєї власної країни. Водночас, усе більша кількість викладацького й дослідницького персоналу повинна працювати в європейських країнах, відмінних від своєї власної. Підтримка Європейською спілкою мобільності студентів і викладачів має використовуватися повністю.
У більшості країн, не тільки в межах Європи, стала дуже відчутною потреба в такій еволюції. Що спонукало до широкого обговорення цієї проблеми на конференціях європейських ректорів, президентів університетів, груп експертів і вчених у деяких наших країнах.
Торік у Лісабоні була узгоджена конвенція про визнання в Європі кваліфікацій вищої освіти для академічних цілей. Вона впровадила велику кількість базових вимог і підтвердила, що окремі країни можуть брати участь у більш конструктивній схемі визнання. Приймаючи цю позицію, можна користуватися вимогами Конвенції і йти далі. Уже зараз є багато точок дотику у сфері взаємного визнання ступенів вищої освіти для фахових цілей із використанням перспективних директив Європейської спілки.
Наші уряди, однак, продовжують відігравати визначальну роль у досягненні цих цілей, заохочуючи засоби підтвердження надбаних знань і кращого визнання відповідних ступенів. Ми очікуємо, що це буде сприяти подальшим міжуніверситетським угодам. Прогресивна гармонізація всіх наших ступенів і циклів навчання може бути досягнута через зміцнення вже існуючого досвіду, спільні дипломи, експериментальні ініціативи, і через діалог із усіма зацікавленими особами.
Ми, тим самим, погоджуємося схвалити створення загальної системи, націленої на поліпшення зовнішнього визнання й полегшення мобільності студентів, а також і на розширення можливостей їх працевлаштування. Сьогодні тут у Сорбонні ювілей Університету Парижа дає нам прекрасну можливість брати участь у спробі створення Зони європейської вищої освіти, де національні особливості й спільні інтереси можуть взаємодіяти й посилювати один одного для вигоди Європи, її студентів, та в більш загальному сенсі, її громадян. Ми закликаємо інші держави, членів Спілки та інші європейські країни приєднатися до нас для досягнення цієї мети, а всі європейські університети - об'єднатися для підсилення становища Європи у світі через плавно регульоване поліпшення й модифікацію освіти для своїх громадян.

Клод АЛЛЕГРІ
Міністр у справах національної освіти, досліджень і технології (Франція)

Лущжі БЕРЛІНГУЕР
Міністр суспільного розвитку, університетів і досліджень (Італія)

Тесса БЛЄКСТОУН
Міністр вищої освіти (Великобританія)

Юрген РУТТГЕРС
Міністр у справах освіти, науки, досліджень і технології (Німеччина)

Просмотров: 517